Цвет
Фоновый цвет
Фоновое изображение
Цвет рамки
Тип шрифта
Размер шрифта
  1. 21-го вересня, набрав чинності «Вирок» Святошинського суду м. Києва (виголошений 21.08.2017), згідно якого мене (Вахнія Олександра Віталійовича) було визнано виним в здійсненні погроз та завданні тілесних ушкоджень працівникові правоохоронних органів (ч.2.ст.245 КК України). Той факт, що я не опинився за гратами (суд «покарав» мене чотирма роками позбавлення волі з відтермінуванням на два роки) насправді не дарує жодних підстав для радощів. Постколоніальна, постокупаційна, постсав`єтська, посткомуністична і геть не українська за складом й духом адміністрація зайвий раз засвідчила, що є астрономічно далекою від потреб і вболівань українського народу.

    В березні 2014-го року, подія котра спричинила постання згаданої кримінальної справи набула чималого розголосу. Цитуючи практиковану органами МВС й прокуратури протокольну термінологію, «гурт невідомих кількістю близько 30-ти осіб, зайшли до приміщення Святошинської прокуратури м Києва, відшукали старшого помічника прокурора Валентина Леонідовича Брянцева, завдали йому тілесних ушкоджень й змусили подати письмову заяву про звільнення». Стверджую, що атакованому помічникові прокурора (доречі, етнічному чужинцеві й нащадку андрофагів-людожерів) учасники дійства чітко пояснили причину візиту й вимог, тож змочена (певно від переляку й нервової перенапруги) сечею нижня частина костюма й власноруч подана заява апріорі не могли слугувати причиною для кримінального переслідування.

    Того ж дня, українофобська за суттю і блювотворна за змістом, підконтрольна кремлівським розвідслужбам пародія на газету з назвою «Вести», виригнула в мережу Інтернет текст, в якому з неприхованим співчуттям підлому москвинові було визнано (доречі, з посиланням на мене), що вчинені стосовно нього дії є звичайнісінькою й цілком доречною люстрацією. Москвомовній газетці котра продукуєтьтся в Києві на вкрадені олігархом Курченко в українського народу кошти, вторували і завжди брехливі борзописці дикої Московщини. Там, Брянцева нарекли «відомим прокурором котрий принципово боровся з нацистами», а люстраційні заходи супроти співплемінника оголосили «свавіллям фашистів котрі незаконно захопили владу в Києві».

    Свого часу, мені неодноразово доводилось викладати в мережу Інтернет біографічні дані істоти котру визнано «потерпілимвнаслідок нападу». Після подання заяви про звільнення з органів прокуратури він імітував на лікарняному ліжку нервовий припадок й свідчив дізнавачам, що серед «нападників» обличчя котрих були приховані балаклавами, за статурою, вимовою, голосом, ходою та розрізом очей впевнено впізнає мене. Згідно запису в медичній довідці, внаслідок отриманих стусанів його деформований від природи кацапський череп збагатився геть не заздрісного розміру ушкодженями.

    Вперше, ім`я підлого кар`єриста Валентина Брянцева стало відомим громадськості в часі судової розправи над учасниками акції «Україна без Кучми». Схильним швидко забувати нагадаю, що в 2001-му році, обурені цинічністю тогочасного президента громадські активісти, після покладання квітів до пам`ятника Тарасові Шевченку вдались до акцій протесту, за що й були спочатку жорстоко побиті спецпризначенцями з нині забороненого підрозділу «Беркут», а потім і арештованими. З жовтня 2001-го по грудень 2002-го, Старокиївський суд м. Києва чинив кривосуддя над небайдужими до долі рідного народу. Перед кожним засіданням, Брянцев хвацько роздавав інтерв`ю, в яких ще до вироку (себто до формального визнання вини підсудних), висловлювався в бік арештованих членів УНА-УНСО не інакше як «бандити». (До речі, засуджений нині в Московщині до 22-ох років ув`язнення Микола Карп`юк був одним з підсудних в тому процесі.) В часі виконання напередодні кожного судового засідання патріотами славня, Брянцев з єхидною посмішкою на вустах сидів розвалившись в м`якому кріслі й постукував пальцем по скроні, чим засвідчував зневагу до підсудних зокрема й України вцілому. Ухвалою міжнародних правозахисних інституцій, засуджені по справі «Україна без Кучми» визнані переслідуваними режимом Леоніда Кучми виключно з політичних міркувань. Троє з них, внаслідок отриманих в часі утримання в слідчому ізоляторі й «виправних установах» захворювань і травм вже відійшли до іншого світу, але для «державного обвинувача» Брянцева, причетність до вбивства тортурами, політично мотивованим обвинуваченням, наперед складеним вироком й тюремним ув`язненням жодним чином не стало причиною докору сумління. Що йому до ухвал європейських правозахисників? Формально незалежна Україна платить суттєво більшу плату аніж більшості пограбованих ним й його предками українців, не зобов`язує шанувати державні символи, й дозволяє на власний розсуд трактувати минуле й нинішнє буття автохтонів. То чому б не куражитись від вседозволеності котру дарує посада?

    Доля звела мене з виродком влітку 2012-го року. Причиною особистого знайомства було здійснення Брянцевим прокурорського нагляду в порушеній проти мене кримінальній справі. Участь в знищенні майна закладу де здійснювались заборонені «Законом України» №1334-VIазартно-ігрові дії, корумпованими посадовцями з Управління МВС м. Києва й прокуратури трактувалося злочином. Той факт, що відразу після порушення проти мене кримінальної справи Брянцева перекинули до Святошинської прокуратури з іншого району, його завзяття в справі «нагляду» за органами досудового розслідування, суть «вказівок» котрі він «надавав» слідчим, дав підстави підозрювати його в приналежності до числа «чергових прокурорів» котрі слугують наділеному посадами криміналу. Чеснота докору сумління, дотримання вимог Кримінального Процесуального Кодексу та роздуми над мораллю для цієї категорії люду є пустопорожнім дзвоном.

    Небайдужі до долі України громадські активісти донині не можуть зрозуміти, чому органи прокуратури не порушують безпосередньо, і не ініціюють порушення органами МВС кримінальних справ проти власників й орендарів ігрових зал та салонів. Друзі, стверджую, що наведення ладу й справа захисту громадян від свавілля й беззаконня, покликаних наглядати за дотриманням законності жодним чином не цікавить. Від самих початків порушеної проти мене кримінальної справи, Брянцев вперто відмовлявся бачити численні порушення з якими здійснювалось досудове розслідування. Скаргу з приводу незаконного обшуку в помешканні (відбувся без жодних дозвільних документів суду або слідчого, лише на підставі усної вказівки керівника Святошинського райвідділу) в часі якого працівники слідчо-оперативної групи підклали мені бойові набої й нібито привласнені в ігровому салоні мобільні телефони, старший помічник прокурора трактував «незначним порушенням», й уподібнюючись доісторичному оракулу пророкував, що суд на цю дрібницю жодним чином не відреагує. Так само, шантажуючи поданням про арешт (зайвий доказ схильності до садизму й упередженості), нешановний Валентин Леонідович вимагав впродовж двох діб ознайомитись з п`ятьма томами кримінальної справи.

    В часі судового розгляду, суддя неодноразово ставила Брянцеву вкрай незручні запитання: чому наданий Брянцевим мобільний телефон який нібито належав «потерпілій» мережі «ЄВРОЛОТ» (власником якої є наближений до Путіна олігарх Олег Бойко), і який я нібито привласнив в часі протесної акції, має цілком інший imei аніж той що внесений до незаконного протоколу? Чому були проігноровані подані мною на ім`я тогочасних очільника МВС й генерального Прокурора скарги? Чому слідчі дії здійснювались «за ініціативою органів розшуку» але не на підставі подання слідчих, як того вимагає Кримінальний Процесуальний Кодекс? Чому копії телесюжетів котрі були відзняті запрошеними мною журналістами вилучались дільничими а не органами слідства? «Ухвалою» Святошинського суду м. Києва, в січні 2015-го я був цілковито виправданим. Згодом, законність «Ухвали» суду першої інстанції було підтверджено Апеляційним судом м. Києва та Вищим Спеціалізованим Судом. Але участь Брянцева у сфальсифікованій кримінальній справі не стала причиною адекватної реакції з боку Прокуратури. Старший помічник прокурора був пішаком у великій і підлій грі, але як і кожен репрезентант виплеканого комуністичним охвістям посадовців, є вигідним в справі виконання найпідліших замовлень. Таких позбуватись не поспішають.

    Після порушення проти мене кримінальної справи за побиття й змушення подати письмову заяву про звільнення, а також завдячуючи суспільній увазі до процесу, Брянцева перевели до Подільської прокуратури м. Києва. Нікчема й запопадливий виконавець злочинних вказівок виявився доречним і тут. За намовою київського представника московської фармацевтичної компанії «Мир-Фарм» Ніколая Сорокіна, Брянцев намагався вилучити в української фірми «Здраво» партію знеболюючого препарату «Налбуфін». Показово, що українське підприємство супроти якого руками Брянцева було вчинено рейдерську атаку, кілька разів здійснювало меценатські заходи для потреб учасників бойових дій. В часі незаконного опломбування вже готових ліків, кожну свою дію він узгоджував по телефону, й не цураючись присутніх поруч працівників МВС, щораз завищував свої послуги, посилаючись спочатку на приїзд журналістів, а згодом і на з`яву обурених учасників АТО. З плином часу, суд визнав дії працівників МВС та Подільської прокуратури (представником якої був Брянцев) неправомірними. Арешт накладений на ліки було скасовано, вже просрочену партію «Налбуфіну» повернуто фірмі «Здраво», а Брянцев отримав чергове підвищення. Нині, він обіймає посаду прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні Прокуратури м. Києва.

    Мені неодноразово доводилось чути огидні заспокійливі матнтри:

    - Вгамуйся. Ще не наш час. В Україні при владі навіть не патріоти. На що нарікаєш і скаржишся?

    Друзі мої любі! Влада в Україні дійсно є неукраїнською за духом, а тим паче за складом. Але прагнення служити ближнім й не стояти осторонь процесів котрі відбуваються довкола зобов`язують не мовчати на цинічну ходу підлості, брехні й несправедливості. Напередодні вимушеного люстраційного заходу, я неодноразово звертався по допомогу до багатьох наділених посадами й спроможностями. Про факт замовного кримінального переслідування за боротьбу з незаконним гральним бізнесом («державне обвинувачення» в якому супроти мене здійснював Брянцев), двічі оголошувалось з трибуни депутатським запитом у Верховній Раді. Я неодноразово давав інтерв`ю й продовжував нищити заклади морального розкладу і розбещення. Від самого постання кримінальної справи й до виголошення суддею виправдальної «Ухвали», журналісти здійснювали відповідний моніторинг й публікували звіти. Ті, чиї пороги я оббивав шукаючи захисту дивувались: як вдається без хабарів й принизливих вмовлянь домогтись такого розголосу? Але вдарити палець об палець заради захисту ніхто не поспішав.

    Здогадуюсь, що ознайомившись з викладеними вище фактами, уважний читач поцікавиться причиною мого зневажливого випаду в бік західної частки українства котрий присутній в заголовку. Ну що ж… Дійшла черга і до цього. В день події, себто 11.03.2014., після люстраційних заходів й виховних процедур з Брянцевим, наслідком яких і постала спочатку його «Заява» про звільнення з органів прокуратури, а потім і кримінальна справа проти мене, я домігся зустрічі з заступником міністра внутрішніх справ львівцем Миколою Величковичем. Погодьтесь панове, набити зранку подібну до свинячого рила пику кацапа а вже ввечері того ж дня сидіти в кабінеті заступника міністра внутрішінх справ й вимагати належного реагування на факт боротьби з етнічно чужим елементом спроможеться не кожен. Період двадцятилітнього знайомства, обопільне членство в Соціал-Національній Партії України й зрештою викладені мною доводи що переслідувати українця за пригноблення москвина є проявом несправедливості його не переконали.

    -От для чого ви його били? Це ж посадовець... Москалі вже на весь світ верещать що їхніх в Києві б`ють.

    Зрештою, певно відмахуючись від мене як від набридливої мухи, галичанин Величкович запевнив що почув мене й зобов`язався владнати справу. Впродовж трьох тижнів, я двічі і навіть тричі на добу телефонував Величковичу і нагадував про необхідність перемогти невиселеного окупанта й захистити співплемінника. Гадаєте, «уродженець П`ємонту України» відреагував на відчайдушні спроби достукатись? Якби ж. Кожного разу я чув заспокійливе:

    – Ну тебе ж поки-що ніхто не чіпає. Чого шуміти? Я пам`ятаю.

    Прикро визнавати, але внутрішній стан давнього знайомого котрого щомиті можуть арештувати Величковича жодним чином не турбував. Відчуваючи, що Микола нічого спільного з національним солідаризмом не мав і мати не бажає, я звернувся по допомогу до уродженця Стрия Андрія Мар`яновича Левуса, тогочасного заступника Голови Служби Безпеки України. З Левусом нас єднало знайомство ще з першої половини 2000-их (щоправда, чув він про мене і набагато раніше). Про свою війну з кримінальним гральним бізнесом я оповідав йому ще в часи Революції Гідності. Знаючи про мій статус підозрюваного, Левус не обтяжився навіть зустріччю. Контакт здійснювався через одного з його блюдолизів, котрий з посмішкою в псевдокозацькі вуса вислуховував мої монологи, сьорбав низькоякісий замінник кави, й мовчки вирушав до будівлі центрального апарату Служби Безпеки. Щоправда, за кілька днів до мого затримання, після кількох десятків дзвінків й звернень через соціальну мережу, Левус влаштував мені зустріч з тогочасним заступником генерального Прокурора Миколою Голомшею. Самозакоханий уродженець села Тухля Сколівського району Львівської області без жодних радостей прийняв мене в кабінеті, й навіть не вислухавши суті справи, почав картати за «ушкоджену» палицею «лобову ділянку обличчя» москвина-прокурора. Мої апелювання щодо потреби очистити органи влади від етнічно чужого елементу й ворожої українцям бюрократії були пропущені повз вуха. Майже двогодинна зустріч вилилась у вимушене вислуховувавння хизувань його спортових досягнень. Виявилось, пан Микола відмінно володіє рукопашем, й більшість змагів вигравав достроково. Спроби повернути розмову в початкове русло переривались його пів-годинним спілкуванням з неукраїнцем Григорієм Суркісом, а потім оповіді про перемоги на м`яких тамтамах лились в мої вушні раковини з новою силою. Дві години проведені в кабінені виявились даремно втраченим часом.

    Справа самозахисту від брехливо-упередженого обвинувачення в суді по справі боротьби з незаконним гральним бізнесом й водночас намаганням змусити москвина Брянцева звільнитись з органів прокуратури не обмежувалась лише побиттям його нікчемного тіла й зустрічами з посадовцями галичанського походження. Мною особисто, а також за моїм проханням, на ім`я тогочасного (нехай і виконуючого обов`язки) Генерального Прокурора Андрія Мохніцького (також львівця) було подано скаргу, в якій вказавши на антиукраїнську діяльність Валентина Брянцева, прохалось дати їй тверезу оцінку й звільнити ворога українського народу з органів прокуратури. Відповіді з Генеральної Прокуратури (але за підписом вже згаданого Голомші) не змусили на себе довго чекати. В антиукраїнських діях кацапа Брянцева, галичани Мохніцький і Голомша не відшукали жодної ознаки злочину. Так само, на захист Брянцева став й уродженець Яворівського району Львівської області Роман Говда, котрий всівся в крісло очільника прокуратури м. Києва завдячуючи перемозі Революції Гідності.

    Після затримання мене працівниками спецпідрозділу «Сокіл», й застосування вже остогидлим Святошинським судом домашнього арешту як запобіжного заходу (подія відбулась 03.04.2014), з вуст працівників МВС я почув чимало кпин й лайливих термінів в бік тогочасної відразупіслямайданної влади. Зізнаюсь, я стовідсотково з нею погоджувався в хвилини коли мої зап`ястя сковували кайдани, й не змінив власної думки донині. Тупі й жлобуваті галичани Мохніцький, Голомша, Величкович, Левус й Говда здобули впливові посади, але так і не скористалися ними задля перемоги Ідеї Нації. Хизування посадою взяло гору над здоровим глуздом. З цієї причини, маю підстави стверджувати що свавілля нелюстрованих з часів окупації та виплеканої ним ще підлішої і суттєво цинічнішої зміни, є наслідком егоїстичної самозакоханості й недолугості тих, хто прикриваючись патріотичними гаслами переймається виключно особистим зиском і кар`єрою. Плюю на вас, недоукраїнці. З вашої вини, Україна знову опинилася в злосмердючому болоті.

    P.S.Етнічний москвин Брянцев в травні 2016-го року був обраним(!) Головою Ради Прокурорів України. Тієї України, котру притаманною лише кацапам звірячою ненавистю він ненавидить всією душею. Згідно оприлюдненої в ЗМІ інформації, нашвидко створена й очолювана Брянцевим Рада Прокурорів жодного разу так і не збиралась задля виконання покликання, але Брянцев, котрого вважають креатурою «людей Пшонки» подавав позов до суду проти новопосталої Ради Прокурорів (таким чином він свідомо ганьбив Україну) котра була обрана в травні 2017-го, й звинувачував органи влади (часткою яких він є сам) в утисках і недемократичності.

    Микола Голомша позбувся прибуткової посади внаслідок дії «Закону про очищення влади» (запопадливе служіння в органах прокуратури в часи Януковича таки не минулись йому даром), й нині роздає для маловпливових телеканалів нецікаві інтерв`ю. Долучившись до «проекту» Наливайченка «Справедливість», опинився в оточенні Саакашвілі й сподівається повернути втрачену посаду.

    Миколу Величковича й Андрія Левуса з часом усунули з обійманих посад. Нині, обоє є малопомітними і геть не впливовими депутатами Верховної Ради.

    Андрій Мохніцький після кількох скандалів залишив посаду тимчасово виконуючого обов`язки, й нині веде непримітне й тихе життя небідного обивателя.

    Роман Говда продовжує очолювати прокуратуру м. Києва. Серед його підлеглих, окрім відвертого українофоба Брянцева «працюють» й ті, що здійснювали «державне обвинувачення» в судах проти учасників Революції Гідності. Попри вимоги «Закону про очищення влади» й здоровий глузд, Говда вперто відмовляється бачити в їхніх діях ознаки злочину.

    Доборолась Україна. До самого краю.

    Олесь Вахній


  2. Сухе й не наділене доречними емоційними фарбниками повідомлення від 14-го липня про спільну операцію з затримання Службою Безпеки й Департаментом Внутрішньої Безпеки Управління Національної Поліції працівника карного розшуку Дніпровського Управління МВС в м. Києві, так і не опинилось в центрі уваги широкого загалу. «Пересічного українця» такою звісткою нині тяжко здивувати. Кілька слів про суть самої справи. Користуючись службовим становищем, офіцер правоохоронних органів вимагав 5 тис. доларів США неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо закриття кримінального провадження, фігурантом якого є за дріб`язок втрапивший в поле зору дізнавачів звичайнісінький платник податків.

    UK">Старанне, кількахвилинне дослідження світлини зі статурою затриманого в часі отимання хабаря поліціянта та заретушованого обличчя дарувало мені можливість впізнати в ньому особу котра вчинила принаймні ще один злочин. 5-го січня, нині вже викритий хабарник, спільно з ще кількома десятками колег з Управління МВС м. Києва та Дніпровського Управління в якому він власне і працював, став на захист діяльності закладу в якому здійснювались заборонені «Законом України» від 15.05.2009. (N 1334-VI) азартно ігрові дії . Того дня, працівники МВС хвацько хизуючись звітували про затримання «прямо на місці скоєння злочину озброєного угрупування, котре здійснювало розбійні напади на заклади в яких здійснювались продажі державних лоторей». Проте фальш і нещирість речників силового міністерства в часі виголошення тріумфальних звітів про перемоги в царині боротьби зі злочинністю вже довгий час є причиною доречних кпин і насміхань. Забрехалися, панове фахові бюрократи. Зупиніться і покайтесь.

    Пригадую, що факт захисту працівниками національної поліції закладу в якому чинилось беззаконня (попри часову близькість до всенародних святкувань Нового Року й Різдва), загал увагою не оминув. Судячи з коментарів читачів новинарних сайтів, українці відразу зрозуміли суть того, що відбулось насправді. «Озброєним злочинним угрупуванням» в дійсності був гурт громадських активістів, котрі найпримітивнішим, проте вкрай дієвим методом нищили заклади в котрих безвольний люд програвав зароблені гроші. Діяльність закладів «Лото-Маркет», «Золота підкова», «Українська національна лоторея» котрі насправді є не українськими і геть не лотореями уможливлюється ніде не зафіксованою, проте регулярною сплатою данини їх власниками керівникам регіональних управлінь МВС. Захисниками беззаконників виявились покликані до боротьби з ними.

    Безкарність множить зло. Звиклий до здирництва й отримання неправомірних винагород працівник Дніпровського Управління поліції м. Києва поплатився за жадність і самовпевненість. Нехай суд належним чином оцінить його схильність до неналежного використання посвідчення офіцера поліції. Проте факт затримання одного з багатьох, насправді нічого не змінив.

    Початок липня 2017-го року ознаменувався черговим "виходом з підпілля" азартно-ігрового гешефту. Духовно здеградований люд отримав нагоду позбуватись асигнацій в багатолюдних місцинах. Не дивуйтесь, якщо внаслідок програшу кількох сотень або навіть кількох тисяч гривень, оскаженілий внаслідок втрати деградант зірве свою злість на тих, хто випадково опиниться поруч. Підозрюю, що сумна статистика злочинів вчинених в стані озлоблення внаслідок програшу поповниться багатьма епізодами.

    Прикро, соромно і боляче.


    Олесь Вахній
  3. Геть не темної (оскільки подія відбулась у центрі української столиці на непогано освітлюваній вулиці) і ще не теплої ніченьки з 20-го на 21-ше березня 2017-го року, донині «не встановленими слідством особами» (навряд чи цю дію міг вчинити одинак), від нижньої частини бронзового пам`ятника Миколі Щорсу по самісіньке коняче коліно було від`єднано одну з передніх кінцівок. Падіння з кількаметрової висоти геть не легкої вагою залізяки та спричинений контактом з підмурівком гуркіт жодним чином не став причиною уваги новітньої поліції. Що їй до подій на вулицях міста? Але мова не про самозакоханих поліцаїв, а про не позбавлений натяку на естетику бовван одному з ворогів української державності (котрий постав ще в часи окупації) й демонтаж якого (байдуже, чи з причини прийнятого владою рішення, чи внаслідок старань патріотично налаштованого люду) насправді є справою часу.

    Пам’ятник харизматичному, проте обділеному чітким усвідомленням причин бутя людини в цьому світі Миколі Щорсу був встановлений на бульварі Шевченка з нагоди 300-ліття Переяславської Ради (тяжко зрозуміти, яке він до неї мав відношення) 30-го квітня 1954-го року. Відомо, що задум зарахувати Щорса до когорти комуністичних святих виникще в 1936-му. Роком раніше (в 1935-му) кривавий практик деспотичного централізму Йосип Сталін запропонував (альтернативи цій пропозиції зрозуміло що не існувало) Олександру Довженко створити фільм про «українського Чапаєва», що останнім і булозапопадливо втілено в життя. Ось так маловідомий виходець з Чернігівщини і перетворився в народного героя. Роботи зі встановлення монументу розпочалися 1940-го року, однак з причини початку бойових дій Другої Світової Війни на теренах України і втечі комуністично-окупаційних зграй з Києва восени 1941-го, реалізацію сталінського проекту було відтерміновано на кілька років.

    Монумент про який іде мова, являє собою композицію коня з припіднятим у стременах вершником загальною висотою 13,8 метрів. Статую виготовлено з бронзи та встановлено на гранітному постаменті висотою 6,5 метрів. Вгорі постамент прикрашений карнизом та барельєфами із зображеннями, котріупереджено трактують сав’єтсько-українську війну 1918-21років.

    Фігуру Щорса за проектом було запропоновано зобразити з піднятою рукою, у якій він тримає картуз. Однак, цю ідею адепти сталінської інтерпретації марксового вчення потрактували надто вульгарною (розмахувати призначеним для покриття маківки предметом гардеробу дозволялося лише Володимиру Уль`янову, на псевдо Ленін), тому справу тримання кашкета(а заодно й вуздечки) передали іншій кінцівці.Авторами монументу є скульптори Михайло Лисенко,Микола Суходолов, Василь Бородай та архітектори Олександр Власов і Олексій Заваров.

    Відкинувши політичні вподобання, доведеться визнати, що сам скульптурний силуетдійсно є витвором мистецтва. Бронзове лиття досить правдоподібно передають форми тіла, риси обличчя та частини одягу. Зайве дивуватись, що замилувані в творіння людських рук зарахували його до числа об`єктів культурної спадщини, а скульптурне поєднання коня з вершником було визнаним одним з найкращих в світі.

    Нинішнізакликипатріотичноналаштованоїгромадськостідемонтуватигранітно-бронзовусумішмаютьглузд, чіткепояснення і логіку. І саме вони, в часіпроцесувідродженнянації й збройногоспротивувойовничомута водночасзлодійкуватомузовнішньомучиннику, котрийпрагневтягтиУкраїну до антицивілізаційного й згубногомосквинськогосвіту («русскагаміра»), мають стати мірилом в справівирішенняйогоподальшоїдолі. Історія вже неодноразово доводила, що поклоніння силоміць накинутому жодним чином не сприяє постанню шляхетної величі, багатства і краси, проте спричиняє нікчемність, вузькість і брутальність, верхівкою яких є сіра посередність.

    Побіжно щодо Щорса. Наприкінці позаминулого ХІХ й на початку вже минулого ХХ століть, внаслідок відсталості й законсервованості царської Московщини, антинаціональні за суттю й водночас прогресивні в справі протидії визиску людини людиною соціалістичні ідеї пропагандою й терором вибили собі право на бутя. Супутний соціалізмові матеріалістичний позитивізм опанував і українські революційні та культурологічні середовища. В подальшому, байдужість й вивищення матеріалістичного над духовним стало однією з причин поразки національно-визвольної війни українського народу, який наприкінці 1917-го року спромігся змусити очільників Центральної Ради проголосити постання української держави. Неприродні ідеї комунізму задля пошуку адептів потребували камуфляжу, і великою трагедією для України є той факт, що без сумніву харизматичні і талановиті, проте збиті на манівці атеїстичною блекотою Віталій Примаков, Юрко Коцюбинський, Микола Хвильовий, і зрештою й сам Микола Щорс опинились в одному таборі з нівеляторами національних ідентичностей й практиками механічної зрійняйлівки, котрі аж ніяк не приховували своєї ненависті до України й українців.

    Невблаганний в своємуплинові час жорстоко покарав марновірів в байки і побрехеньки про всезагальнурівність. Незаздрісна доля згаданихвище є яскравим тому доказом. Прагнучиполегшити справу утриманняукраїнців в станіпоневолення, окупаційний режим заходивсястворюватинову, нічим не пов`язану з національнимитрадиціями «пролетарську культуру». Особа Миколи Щорса виявилась для архітекторів «безнаціонального й безкласовогосуспільства» вкрайдоречною, оскількизгідноофіційного повідомлення вінзагинув в бою з антагоністами «пролетарськогоінтернаціоналізму» й прихильникаминаціональноїнезалежності. (Правдоподібнуверсіювбивства Щорса троцькістами згадувалилишелічені особи і в геть не велелюднихмісцинах.)

    На жаль, проголошена в 1991-му роцінасадженоюмосквинами в часипоневоленняадміністрацієюпсевдонезалежність й привласнення нею собівладнихповноваженьунеможливили початок процесудонесення до загалуправдивоїісторії. Неочікувано для самої себе суверенізованаокупаційнаадміністраціяжодним чином не прагнулареальнихзмін в звичній для неї, протезбоченій в дійсностісистемі координат. Так і не покарана УССРівська верхівка залишила за собою домінування в економічній царині. Формально незалежна Україна продовжувала (і продовжує нині) жити згідно унормованих в часи поневолення правил. Щорічні показово-помпезні псевдопрощі 9-го травня до місцин в яких вже давно зітліли рештки нікчемних садистів і вандалів зі злочинної Савєцкої Армії, святкування запровадженого в часи комуністичного свавілля 8-го березня, збереження пільг тим хто мотивувався злочинними ідейками Маркса, Леніна і Сталіна й відмовляв українцям не лише у власній державі, а й в праві на існування. Перейнявши від колонізаторів зневагу, зверхність і негативну оцінку стосовно себе, поневолена нація визнає власну безсилість й неспроможність бути господарем на власній землі. Хібафакт дотеперішнього вшанування зрадника не є проявом стану духовного рабства й моральноїдеградації?Якщо ми кращі, мусимо довести це чином.

    Згадані вище здоровий глузд і логіка свідчать, що монумент Миколі Щорсу є символом брехливо-тенденційної інтерпретації змагу українців за дане Творцем право бути господарем на власній землі. Голосисті адептикомуністичногопсевдовченняапелюютьнинінавіть не до «доказовоїбази» котрапостала на брутальних фактах савєцькоїдезинформації. Єдиним аргументом прихильниківйого збереження є скигління прохудожнювартість. Про злочинну практику руйнуваннябільшовикамихрамів (а Щорс воювавсаме на їхньомубоці) незгідні скромно замовчують. Такаповедінка є маніпулятивнимвикористаннямподійукраїнськоїминувшини й унеможливлює здоровий поступ.

    В часіініційованихактивістамипатріотичнихсередовищдискусій, посадовціКиївськоїміськоїдержавноїадміністраціїнавіть не позичивши в Сірка очей, спочаткупосилались на йогокультурнувартість, а ниніцинічнобрешуть про відсутністькоштів в міськомубюджеті. Гроші.Ось тут доля й екзаменуєукраїнців на усвідомленняпершочерговості й національнусвідомість. Що є головнішим всправівирішеннядоліприкріпленого до гладенько обтесаного граніту бронзового лиття? Нещирескигління про високітарифи й маліпенсії, і як наслідок «потребаудержавним коштом компенсовувативитратинезахищенимверствам» чигідність, вшануваннязнищеннихоккупантамиукраїнців й історичнасправедливість? Зрештою, суспільствовжепоінформоване про започаткування музею тоталітаризму. Чому без сумнівущочудовийекспонат для його фонду донині не доправлений до місцяпризначення?

    Під сучасну пору, травмована війною Українастоїть перед колосальнимивикликами, спричиненимизовнішньоюагресією та необхідністюздійсненнядокорінних реформ. Великим гальмом в справіїхреалізації, є зрістполітичногопопулізму. (Це я про бюрократів, котріпрактикуючи «доплати за високупродуктивністьпраці» верещать про відсутність в бюджетікоштів.) Мусимозрозуміти, щоінституція з атрибутами державностікотра є байдужою до здорового глузду й правди і дозволяєзневагугідностіавтохтонів, є цинічноюпрофанацієюнаціональноїдержави.

    Цього року, зусилляминебайдужих до доліУкраїни, вдалось призупинитифінансуваннядержавним коштом значноїчастини так званих «ветеранськихорганізацій», керівництво й членство якихвідвертодекларувало свою антинаціональну і антидержавну суть. 23-го травня, з ініціативи народного депутата Юрія Шухевича у ВерховнійРадібулоліквідованокомісію у справах «колишніхпартизанівВеликоїВітчизняноївійни». Непотрачених на українофобську орду більшеніж 20 мільйонівгривеньдостатньо для демонтажу пам`яникакотрийвихваляєзрадника й періодокупації. Відмовляючисьвідвиконаннявласнихобов`язків, владапровокуєпатріотів до радикальнихдій. Мовчанка на зло, робитьспоглядачаспівучасникомзлочину. На щастя, відпиляна нога щорсовогожеребця (а можливо і кобили) засвідчила, щоокрімзбайдужілогообивателя й самозакоханихкар`єристів в Українінаявний і духовно здоровий люд.

    Нинішніпосадовці-управлінці є гіднимипродовжувачами лихих комуністичнихтрадицій й духовними (а нерідко і фізичними) нащадками тих, хто разом зі Щорсом допомагавпоневолюватиУкраїну. Прагнення і боліукраїнців для них є чужими і незрозумілими. Лицемірнескигління про відсутністькоштівабонеобхідністьузгодити демонтаж з одним або і кількомаміністерствами є проявомнебажанняздійснюватионовленняй гоном за легким політичним зиском. Посада для них стала методом визискуукраїнців, формою задоволеннянездоровихзабаганок й просто заробітку. Практикованийнинішньоюбюрократієюцинізм є болючим, але майбутнє все одно не за ним.

    Історіязнаєприклади, коли патріотичноналаштований люд змушуваввладуйти на поступки. Підтискомпатріотів Київськаміськарада ухвалила перейменувати значний відсоток вулиць й демонтувати кілька псевдоісторичних монументів котрі возвеличували поневолювачів. До переліку несумісних з ідеєю української державності «архітектурних витворів» потрапив і негарцюючий кінь з вершником Щорсом. Так само, і геть не з власноїініціативи, на діяльністьмосквинськихбанківвУкраїні Президентом булинакладеніобмеження й застосованісанкції. Час минув, і про вкрай доречну (хоча і запізнілу) ухвалу, рівно як і про необхідністьзакритифінансову резидентуру хижоїМоскви в Україніпочинаютьзабувати. Це влаштовує і владу, і сповідниківідеїкомуністичного реваншу. Але зло не вічне. Здолаємо.


    Олесь Вахній
  4. Забиваючи осикові кілки в тіло комуністичної імперії зла (себто переможеного і знищеного Савєцкаго Саюзу), політв`язні часів кацапського поневолення й активісти націоналістичних організацій застерігали український загал від участі в побудові української держави неочікувано для самої себе суверенізованої окупаційної адміністрації. Виродки котрі в часі бездержавності українського народу обіймали в насаджених Москвою органах влади посади, ідеєю державності автохтонів (а тим паче їх історичними болями та нагальними потребами) ніколи не переймалась. Показовою в цій справі є поведінка вчорашніх компартійних номенклатурників. Позбувшись кремлівського контролю, адепти фальшивої ідейки «братства радянських народів» були першими, хто використовуючи корупційні схеми розпочав злочинну справу привласнення майна українського народу. Вихована і випестувана ними зміна (нерідко з числа прямих нащадків) є в тисячу крат цинічнішою, підлішою, й схильною до найаморальніших злочинів.

    Провладні «політологи» та «політичні експерти» донині не пояснили причини масової згоди (точніше нестримного бажання) змінити українське громадянство на кацапське посадовцями різних рівнів та рангів Криму та частини Донбасу після окупації цих теренів весною 2014-го року. Час від часу, новинарні сайти «оновлюють» інформацію про кількість, і навіть викладають персональні дані працівників прокуратури, КГБ-СБУ, МВС й колишніх формально українських військовиків котрі опинившись на тимчасово непідконтрольних теренах заходились «розбудовувати суверенні республіки». Загал змушують повірити в «активність ФСБ» й «низькі в порівнянні з російськими» зарплати формально українських посадовців. Поза увагою як правило проплачених пустомель (згаданих вище «політологів» й «політичних експертів») залишається етнічна приналежність особового складу структур котрі без найменших вагань стали під москвинський триколор, їхнє минуле та біографія їхніх предків. Тяжко зрозуміти, яку відданість українському народові очікували від аморальної адептки останнього москвинського імператора Миколи ІІ Наталії Поклонської. Для слов`янізованої угро-фінки, предки якої були цілеспрямовано оселені в Україні в часи окупації, прагнення, а тим паче потреби українського народу є не лише незрозумілими, а й цілковито чужими. В цивілізованій країні, посадовця котрий ототожнює себе з чужинською історією просто звільняють й позбавляють змоги посідати відповідальні посади в майбутньому. На жаль, здоровий глузд в Україні застосування на практиці не знаходить. Трагічні наслідки такого геть не державницького підходу в кадровім питанні донині не стали причиною відповідної реакції. Теза згідно якої найголовнішим гальмом в справі поступу українців є нинішня номенклатура, значний відсоток якої становлять етнічні чужинці та випестуваний постколоніальною адміністрацією безідейний, проте матеріалістичний за трибом життя люд, є такою що цілковито відповідає дійсності. Очистити Україну від бруду і намулу є найголовнішою потребою сьогодення.

    Ім`я нинішнього очільника Ради Прокурорів України, прокурора відділу нагляду за додержанням законів органами фіскальної служби управління нагляду в кримінальному провадженні прокуратури міста Києва Валентина Брянцева, вже неодноразово ставало причиною збурення і протестів в патріотичному середовищі. Власник двох квартир (одна з яких завбачливо оформлена на його батька), земельної ділянки в Ленінському районі Криму, «скромного» рахунку в банку з іноземним походженням статутного капіталу й акцій в ПАТ «АК Сатер» (це все про Валентина Брянцева) розпочинав прокурорську кар`єру водієм «вищестоячого» колеги (нині вже покійного внаслідок непомірного вжиття алкоголю) Едуарда Спатара. Автівку, котрою доводилось «підвозити» керівника, Брянцев заправляв власним коштом. Цього вимагають незадекларовані на папері, проте активно практиковані взаємостосунки в прокурорському середовищі. Нижчий рангом зобов`язаний слугувати наділеному вищим. Про мораль тут згадувати не прийнято. Інакше, «просування службовими щаблями» урветься рівнем помічника прокурора району. Кріпацька запопадливість Брянцева була поміченою, тож кар`єра підлабузника ще в часи Кучми розпочалась відразу з Генеральної Прокуратури. Нащадок болотяної мордви і мокші ніколи не обтяжувався роздумами над мораллю, й з цієї причини погоджувався на роль виконавця найбруднішої і найпідлішої роботи. «Державне обвинувачення» в часі судових розглядів (здебільше це були замовні й політично мотивовані справи) Брянцев підтримував справно і без найменших докорів сумління. Зрештою, не є таємницею той факт, що людські почуття і чесноти кацапському людиноподібному гумусу не є притаманними.

    http://bandavzakone.byethost12.com/p0259.htm?i=1


    http://zdravo.in.ua/ru/o-kompanii/p...ni-vd-kolektivu-kompanyi-farmarketingu-zdravo


    http://lustraciya.org/publikacii/kievskij-uboz-pod-kryshej-gpu-vypolnyaet-rossijskij-zakaz.html


    http://tyzhden.ua/Society/76993


    В часі судової розправи над учасниками громадянської кампанії «Україна без Кучми», Брянцев, як один з прокурорів обвинувачення хвацько роздавав інтерв`ю журналістам, в яких найостаннішими словами обзивав українських патріотів. Міжнародні правозахисні організації визнали засуджених за участі Брянцева особами котрі переслідувались з політичних мотивацій. Внаслідок тюремного ув`язнення, здоров`я більшості засуджених за цією справою суттєво погіршилось. Нині, трьох з них вже немає серед живих, але що до того прокуророві-вбивці? Ненависть до українців котрі не хочуть жити часткою рідної йому Московщини глушить в Брянцева навіть найбезневинніші прояви співчуття до упереджено і брехливо обвинувачених.

    Восени 2014-го, вже після перемоги Майдану, виконуючи замовлення представників московських фармацевтичних кіл, Брянцев ініціював накладення арешту на майно київського підприємства «Здраво», власники якого кілька разів жертвували власну продукцію для потреб учасників нинішньої війни на сході. Згідно розповідей працівників українського фармацевтичного підприємства, кожну свою дію Брянцев в телефонному режимі узгоджував з замовником, й щоразу навіть не соромлячись запрошував більшу оплату за свої рейдерські дії.



    Згодом, українське фармацевтичне підприємство довело в суді першої інстанції, в Апеляційному суді й Вищому Спеціалізованому Суді абсурдність та упередженість дій Брянцева. Але україноненависник так і не отримав належної кари, хоча і збагатився на десять тисяч умовних одиниць заокеанського походження. Більше того: старанне виконання непогано оплаченого замовлення, стало причиною чергового кар`єрного зросту.

    Навесні 2012-го року, особисто мені довелось познайомитись з Брянцевим безпосередньо. Причина знайомства булла геть не прозаїчною. Генетично підлий москвин фабрикував проти мене кримінальну справу в якій протидію незаконному гральному бізнесу намагався подати «цинічним хуліганством» й грабунком. На мою спробу побалакати й з`ясувати причину упередженості, Брянцев цинічно порадив псячою кацапською мовою «сушити сухарі або вішатись». Причину показової люті й зверхнього ставлення я довідався двома роками пізніше. Мережа вже неіснуючих гральних закладів «Євролот» знищення майна якої було ініційовано мною, насправді мала московських власників. Прагнучи узабезпечити себе від протидії з боку патріотів, київське представництво московської мережі гральних закладів «Євролот» винагородило Брянцева одноразовим траншем розміром у вісімдесят тисяч гривень. Єдиною умовою в часі передачі коштів, було доведення у суді вчинення мною злочину. На щастя, суддя наважилась бути чесною і неупередженою. Але невідроблені гроші Брянцеву кишеню не муляють.

    Колегою Брянцева в справі показового україноненависництва є і слідчий прокуратури м. Києва Максим Кокоша. Останній, спромігся кілька разів уславитись своєю показовою зневагою до носіїв української мови, хабарництвом й свідомим порушенням вимог Кримінального Процесуального Кодексу. В часі подій котрі вже ввійшли в історію як Революція Гідності, Кокоша не менше п`яти разів «підтримував» в Святошинському суді м. Києва клопотання про взяття під варту затриманих спецпризначенцями спецпідрозділу «Беркут» громадян котрі вийшли на мирний протест. Трьох з них, затриманих ще 18.02.2014. (в день, коли прихильні Януковичу силовики розпочали цілеспрямований розстріл учасників «Євромайдану») за наполяганням Кокоші арештували наступного ж дня. Серед «доказів вини» арештованих, окрім брехливих «рапортів» садистів з «Беркуту», були й «Протоколи огляду місця події». Сіра речовина котра симулює розум в генетично дурнуватій голові кацапа Кокоші навіть не обтяжила свого володаря роздумами над правдивістю оперованих в суді документів. Який огляд місця події може відбуватись під прицільним вогнем снайперів та автоматників?

    Змаг за побудову Української Самостійної Соборної Держави зобов`язує кожного свідомого українця до протидії свавільній ході вже розгромленого, але ще недобитого комуністичного атавізму. Боротьба з підлістю, брехнею і несправедливістю не обмежується лише скасуванням недолугих постанов та законів й запровадженням нових. Носієм сатанинської антинаціональної системи є морально розкладений і духовно здеградований людиноподібний елемент. Земне воїнство лукавого складається з погані котра має імена, обіймає посади, й нерідко виряжається в шати «потерпілого». Дарма стараєтесь, покидьки. Ми здолали москвинську імперію, її комуністичну наступницю і вигнали з України вашого співплемінника Януковича. Від кари вам не втекти. Кайтесь, оскільки час розплати вже не за горами.

    P.S. Доречі, згаданий в статті виродок Брянцев є уродженцем Канева.

    Олесь Вахній
  5. Навіть короткий проміжок часу здатний спричинити (або й навпаки, внаслідок певного осмислення та оприлюднення спочатку невідомої інформації) змінити сприйняття й трактування подій нещодавньої минувшини.

    Пригадую, що початок так званого «Євромайдану», котрий з часом переріс в так само так звану «Революцію Гідності» (донині не можу второпати чиєї), від самих початків сприймався в патріотичних (а тим паче націоналістичних) середовищах неоднозначно. Репетуючий про «необхідність влитись в Європу» люд не обтяжував себе роздумами над мораллю, реальними потребами і здоровим глуздом. Ідеї побудови національної держави для більшості учасників того дійства були незрозумілими і навіть чужими.

    Споглядаючи за встановленням наметів на проїжжій частині Хрещатику й Майдану Незалежності, а також першими сутичками з «Беркутом» в принципі справедливо обурених свавіллям режиму й паразитуючих на патріотичній фразеології раніше не помітних і нікому не відомих «радикалів», я розумів, що вся ця біганина й жорстка вовтузня, в кінцевому результаті приречена лише на заміну однієї постколоніальної і постокупаційної адміністрації іншою. Час засвідчив, що передбачення мене не зрадили.

    Єдиним приємним враженням і спогадом початків «Майдану», є щира (навіть не показова) доброзичливість учасників у перші його дні. Проте, за досить короткий проміжок часу, на зміну їм прийшли розгубленість та підозра у нещирості тих, хто самовільно наділив себе правом керувати та ставити вимоги тогочасній владі.

    Ще на початках дійства про котре пишу цей спогад, в кількох блогах котрі вів на інтернет-варіантах деяких газет та інтернет-сайтах, я оприлюднив статті «Приреченість чергового бидламу» й «Дещо прогресивна трансформація бидламу». В першій я виклав теоретичне обгрунтування причин існування держави (як суспільної інституції) й пояснив приреченість тогочасних подій котрі розгортались і відбувались в кількох містах України. Головний посил полягав в тім, що протест проти окремих посадовців або їхніх дій нічим не зашкодить тому ненормальному і неприродньому станові речей, котрий Україна успадкувала від почилого (і геть не в Бозі) сатанинського Сав`єтського Саюзу. Стаття «Дещо прогресивна трансформація бидламу» окрім аналізу й оцінки подій, торкалась й факту присутності на Майдані Незалежності клириків діючих церков, котрі переймаючись рятунком душ, закликали до осмислення причин протесту його учасників, та покаяння й незастосування насилля наділених посадами.

    Значний відсоток учасників «Євромайдану» становив злюмпенізований і неналаштований на конструктивну працю люд. Такі мало не щодня горлопанили нашіптувані їм гасла, але жодним чином не поспішали вдаватись до конструктивного протесту. Єдиним позитивом тих подій, було постання «Правого Сектору» й структуризація осередків політичної партії «Свобода». Саме «Правий Сектор» й «Свобода» на початках задавали радикальний тон й мали більш менш чіткі вимоги до постокупаційного режиму чужинців Азарова й Януковича.

    Період так званої «Революції Гідності» вилонив цілу когорту політиків. Подальша діяльність кількох з них (як на громадській, так і в законотворчій царинах) є природньою формою очищення українського політикуму від морально розкладеного й духовно здеградованого елементу, але наплив немалої кількості майданівських вискочок в політичне життя України нині стала деструктивним чинником й великою перешкодою в справі побудови національної держави. Ну що ж… Україні не вперше довелось зіткнутись з ситуацією, коли голосисті себелюбці власним вереском глушать голос мудрих й прагнучих реальних змін та покращень.

    Ще одним реальним позитивом подій Майдану, став демонтаж боввана Володимиру Ульянову (Леніну) та подальший розпад (щоправда обійшлось це за активного втручання в цей процес СБУ) фракції Компартії у Верховній Раді. Прикро, що пертурбації відбуваються в Україні не в наслідок усвідомлення їх необхідності та доречності, а лише під тиском розлюченого натовпу та конфлікту псевдоеліт.

    В часі самого «Майдану» довелось побачити чимало. П`яних біля наметів довгий час було більше ніж достатньо, значний відсоток перебуваючого в наметах люду вживали наркотичні препарати, між самими «майданівцями» з різних угрупувань («сотень») виникали сутички, когось ловили і били, інших зв`язаними водили від намету до намету, деяких скаліченими вивозили за місто і навіть намагались втопити. Випало мені бути свідком п`яної стрілянини, й обтяжитись вмовлянням одного з уламків «Правого Сектору» утриматись від застосовування зброї і сили стосовно інших. Окрім жертовності прихильників «Майдану» (харч й значний відсоток амуніції та інвентарю дарували кияни й співчуваючі з інших міст) траплялись й випадки крадіжок і навіть здирництва. Що поробиш, таким є наше постколоніальне суспільство.

    17-го лютого, мені зателефонував один з очільників здається Дніпровського осередку Партії Регіонів на прізвище Пономарьов, який окрім того ще й очолював осередок дружинників мікрорайону Троєщина. Посвідчення дружинника давало змогу безкоштовного проїзду в громадському транспорті й формально узаконювало перевірку документів і затримання вихідців з Азії та Африки, котрі незаконно перетнули кордон і зграями вештались Києвом. Пономарьов запросив на мітинг в підтримку Азарова, який начебто мав відбутись біля стін Верховної Ради 18.02.14. Порадившись з друзями котрі перебували в «Комендатурі Майдану» (містилась вона на той час в приміщенні Київської міської ради і Київської міської адміністрації по вул. Хрещатик), я вирішив відвідати дійство на яке запрошував Пономарьов й довідатись про плани прихильників вже мало що контролюючого Януковича.

    Просуваючись вул. Інституцькою до Будинку Офіцерів, я кілька разів натикався на сліди бійки. Спалені автівки, биті шибки, розкидане каміння… На той час це не було чимось новим, але видовище було вражаючим.

    Біля входу в Мар`їнінський Парк з боку згаданого Будинку Офіцерів, я відразу побачив Пономарьова й кількох знайомих дружинників. Останні криком кричали на якихось осіб в цивільному. Зміст більш ніж емоційної лайки зводився до наступного: представників «Громадського формування з охорони правопорядку» запросили на провладний мітинг, але замість участі в ньому запропонували взяти до рук дерев`янні кийки і долучитись до побиття «майданівців» міліціонерами й найнятими злочинцями (яких вже на той час нарекли терміном «тітушки»).

    -Ми не будемо людей бити, - верещав Пономарьов. -Ми це не підтримуємо.

    За кілька хвилин, очолювані Пономарьовим дружинники пішли з парку, а я (оскільки був одягнутим в цивільне) отримав змогу пройтись поміж наметами найманців-«тітушок». В цей час, хтось подав команду сідати в автобуси, й майже всі хто був в парку кинулись до автобусів з номерами чорного кольору. Ця обставина дала мені змогу ідентифікувати транспорт як такий, що приналежний Міністерству Оборони. Біля одного з наметів я бачив тіло чоловіка. Я не бачив на ньому крові, але неприродньо білий колір рук й обличчя давали підстави вважати що він мертвий. Певно, це був один з «майданівців», котрого затримали самі «тітушки» й протримавши його певний час в полоні просто забили бідолаху до смерті.

    Повертаючись до Майдану, я знову вийшов на вул. Інституцьку. В районі Національного Банку вже було чітко чути постріли. За газетною крамничкою котра стояла і нині стоїть на розі вул. Інституцька і Банківська, я бачив двох осіб в чорній формі без жодних розпізнавальних знаків. Один з них лежав на матрасі й з рушниці з оптичним прицілом цілився (або дивився) в бік Майдану, а інший з автоматом в руках стояв за ним спиною до нього й обличчям до нас. Відстань між мною й ще кількома особами котрі теж перебували на вулиці з одного боку й снайпером та його напарником з іншого, становила трохи більше ста метрів. Автоматник до когось звертався по рації й дивився в наш бік. За хвилину, з боку вул. Банківська, до нас підбіг невисокого зросту чоловік, також в чорній уніформі без розпізнавальних знаків, з великим, з білого металу пістолетом в кобурі котра висіла на поясі , але не з боку, а попереду.

    -Пожалуйста, уйдітє, ето в вашіх інтересах.

    Нам не лишалось іншого виходу як розвернутись і піти.

    Про побачене я менше ніж за годину вже розповів друзям в «Комендатурі Майдану»

    Той факт, що виголошувані на встановленій на Майдані сцені гасла були астрономічно далекими від здорового глузду й реальних потреб українського народу, давав мені підстави передбачати незаздрісну приреченість емоційного зриву. Нині, до числа «Героїв Майдану» зарахували злодійкуватого вірмена Нігояна, батьки якого втекли з Нагірного Карабаху й заробляли собі в Україні на прожиття гендлярством вирощених на хімікатах кавунами. Хіба це героїзм, випадково потрапити під кулю?

    Позитивним наслідком так званої «Революції Гідності» є вимушена (на жаль не усвідомлена необхідністю а вимушена) декомунізація частини суспільного життя України, а також усвідомлення частиною українців того, що хижа Московщина є головним ворогом України під сучасну пору. Прикро і боляче, що це доходить до загалу після смерті кількох тисяч а можливо і десятків тисяч здатних до праці, але такою є кара за бездуховність і обмеженість. Там, де ігноруються глузд і розум, до голосу приходять обставини. Прикро, що українці пізно пробудились, боляче за кожного загиблого, але життя вимагає поступу. Без нього – занидіння і смерть.


    Олесь Вахній
  6. Факт призначення керівником Управління МВС в м. Києві пана Крищенка, жодним чином не змінив, а тим паче не знищив практикованого його працівниками зухвалого ігнорування вимог та постав Верховної Ради. 15.05.2009, Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 15.05.2009 року (№ 1334-VI). Прийняттю закону передували звернення від громадських та релігійних органцізацій, церков та небайдужих патріотів. На жаль, так і не реформовані з часів зникнення «імперії зла» належним чином силові структури, започаткували ганебну практику зухвалої ігнорації здорового глузду та реальних потреб українського народу.

    Прийнятий Верховною Радою 15.05.2009 року Закон «Про заборону грального бізнесу в Україні» (№ 1334-VI), для самих працівників МВС перетворився в форму незадекларованого заробітку. Не виконуючи вимог закону, працівники МВС поповнюють власні кишені сплатою «данини» власниками ігрових салонів за «непомічання» їхньої злочинної діяльності.

    Діяльність закладів де здійснюються заборонені азартно-ігрові дії є формою виведення коштів за межі України, оскільки власники мереж й програмних забезпечень котрі використовуються комп`ютерними симуляторами не є громадянами України. Окрім того, винаймаючи або купуючи у власників нежитлових приміщень зали для здійснення азартно-ігрових дій, організатори незаконного дійства стають учасниками ціноутворення на ринку нерухомості та сприяють здорожчанню цін.

    НАШІ ВИМОГИ

    1). Негайне виконання всих пунктів Закону «Про заборону грального бізнесу в Україні» від 15.05.2009 року (№ 1334-VI).

    2). Закриття кримінальних справ порушених 05.01.2017 (№ЄРДР 12017100040000177), 23.12.2016. (№ЄРДР 12016100100016337, 11.01.2017 (№ЄРДР 12017100090000267), й 22.07.2015 (№ЄРДР 12015100050006990) як таких, що порушені з політичних міркувань й є формою тиску на громадських активістів котрі протистояли свавіллю власників азартно-ігрового бізнесу й злочинному прикриттю працівниками МВС їхньої діяльності.

    3). Звільнити з органів МВС працівника Управління МВС в м. Києві Юрія Новосьолова та інших осіб, що причетні до переслідувань громадських активістів котрі боролись з діяльністю закладів де здійснювались незаконні азартно-ігрові дії.

    Організаційний комітет протидії моральному та духовному розбещенню
    Byjan.jpg
  7. Споглядаючи за нинішнім буттям, бачу три України. Існують вони в одному просторі й одному часі, але в різних духовних вимірах. Легіон збайдужілих, недолугих, ледачих й лицемірних заперечить їхнє існування, проте їх реально помітити й розрізнити неозброєним оком. Навіть сліпі від народження здатні чітко провести між ними межу.
    Перша Україна — це тупа, затуркана, зденаціоналізована, жадібна до розваг отара несвідомих власного призначення плебеїв. Український дух (як і все українське) сприймається нею як ганебний анахронізм, що заслуговує зневаги і насміхання. Куций розум позбавив її власної і національної гідностей. Ігноруючи етнічне походження, її сини й доньки вважають себе українцями. Їм байдуже, що факт народження в Україні, рівно як і факт багаторічного в проживання на її теренах, ще не є підставою для механічного ототожнення з українством. Ця Україна завжди була покірною до ярма чужинців, вона ніколи не переймалася долею наступних поколінь і завжди слухняно йшла запропонованим їй лукавим кумиром шляхом на плаху.

    Друга Україна — цинічна блудниця. Вона не соромиться власного збочення. Навпаки. Показово пишається власною інакшістю та відмінністю від усього українського. Фізичний і духовний блуд з чужинськими синами трактується нею як визначне досягнення. Задля власної кар'єри й задоволення абсурдної забаганки, вона радісно продає цноту й гідність. І завжди знайде цьому підле виправдання. Бути українцем для її синів і доньок — ремесло. Не з власної волі, а під тиском обставин вони іноді згадують власне коріння. Паразитуючи на здобутих кров'ю й потом досягненнях одноплемінників, продаючи духовний скарб за статки та псевдовартості, розбухаючи й гниючи, її адепти труять все довкола. Прагнучи привернути до себе увагу, показово обливають брудом рідне. Ненавистю до материнського, друга Україна виборює собі звання української еліти.

    З Божої ласки існує й третя Україна. Справжня. Всюдисуща і всевидяща. На відміну від двох попередніх, вона не б'є себе в груди, переконуючи у власному первородстві. Їй є чим пишатися, але вона не уподібнюється демонстрацією власних чеснот до блудниці на подіумі. Триб її життя — шлях, вказаний Творцем, та гармонійне поєднання здобутків минулих поколінь з чітким усвідомленням власного призначення. Це в її традиціях доброзичливість до ближніх та пошана гідності. Її сини не боялися осуду за розправу над зрадниками, але щиро й благородно пробачали всих, хто розкаявся. Справжня (а не бутафорна й самозванна) Україна — ліки для немічних і хворих, дороговказ для найліпших, набат для збайдужілих. Вона ніколи не приставала на поставлені лукавим умови, а в часи стагнації і смути не продавала власної гідності.

    Споглядаючи за нинішнім буттям, бачу три України. Перша — це щохвилинний біль душі. Шалена отара мчить у безодню. З огидою споглядаю на другу. Впевнений — у неї немає майбутнього. Її діти не перші серед зрадників. Однак доля третьої (істинної) мені не байдужа. Що на неї очікує? Чи вистоїть вона в двобої з гідрою лукавства, байдужості й зовнішньої агресії? Знаю, безліч її зусиль розбилися об брилу зденаціоналізації (перша Україна), а здоров'я здавна точить хробак вивищення хвилинної вигоди над одвічними та довічними вартостями (друга Україна).

    Дивним і неприродним видається існування трьох Україн. Та попри заперечення, навіть сліпі від народження здатні чітко провести між ними межу.

    Олесь ВАХНІЙ
  8. Зізнаюсь, що переважна більшість власних думок з приводу нерадісних для всього українського загалу й незаздрісних для мене особисто фактів про котрі нижче йтиме мова, були викладені мною на папері ще восени 2015-го року. Єдиним стримуючим чинником в справіїх оприлюднення, було прохання адвоката Марини Дубровіної (котра здійснювала захист Станіслава Клиха в суді м. Грозний) не поспішати з цим. Проте невгамовний в своєму плинові час ставить власні вимоги і кидає щораз зухваліші виклики. Розпочаті 04.05.16. судові дебати в справі Карпюка-Клиха поклав край пошуку і збору доказів та свідчень як обвинуваченням, так і захистом. 19.05.16. суд присяжних (який складався з етнічних чеченців) визнав їх причетними до формувань збройних загонів з українців котрі в період 1994-го 1995-го воювали на боці чеченських бандформувань та вбивствах солдафонів москвинської армії. Стверджую, що чеснота совісті (котра для людей честі і гідності не є пустопорожнім дзвоном) не дозволяє мені зоставатись нехай і вимушено пасивним споглядачем несправедливості.

    Звістка про арешт росіянським ФСБ Станіслава Клиха для більшості його знайомих викликала реакцію котра провокується гучним громом в погожу днину. Як так? За що і чому? Клих (на відміну від спільнообвинуваченогоКарпюка) ніколи вголос не засуджував нинішніх кремлівських верховодів, а регулярні відвідини базованих в Москві й Петербурзі шовіністичних й націоналістичних партій та організацій, тим паче особисте знайомство з багатьма очільниками й активістами імперського і правого руху, давали підстави підозрювати його у відсутності державницького патріотизму. В побуті він звичайно дозволяв собі лайливі вислови в бік комуністично-тоталітарного минулого (адепти тієї сатанинської системи репресували його предків), та жартівливі кпини з нинішнього москвинського буття. Але сповідником примітивних москвофобських поглядів і переконань Клих ніколи не був. Ну що ж… Підозрюю що доля (точніше вологі, холодні і смердючі камери слідчих ізоляторів) змусили його кардинально змінити думку.

    Початок нашого знайомства припадає на літо-осінь 1991-го року. На той час ми обоє були членами Спілки Української Молоді. На відміну від мене, Станіслав не належав до активу й ніколи не виділявся схильністю до різкостей і радикальних вчинків. Єдине чим він врізався в мою пам’ять, був принесений ним в жовтні того року на агітаційний концерт котрий відбувався на Майдані Незалежності прапор УССР, за спалення якого мені довелось відбути сім діб адміністративного арешту.

    Наше ближче знайомство розпочалось наприкінці 1993-го року. На той час Станіслав доволі часто відвідував офісні кімнати Української Національної Асамблеї та Української Народної Самооборони (УНА-УНСО) котрі винаймались в Товариства Української Мови в Музейному провулку, а згодом були перебазовані до провулку Тараса Шевченка м. Києва. Пригадую, що тогочасне керівництво УНА (в першу чергу в особі нині вже мало кому відомого Голови Виконкому Віктора Мельника) ставилось до Станіслава з поблажливістю, але без поваги. Його показова запопадливість й водночас нерішучість викликали зневагу не лише в Мельника, але й у більшості УНСОвців. Але то були проблеми виключно Клиха. Доречі, час засвідчив, що хамовитий в побуті Мельник таки мав рацію. Стас не завжди і не в усьому був щирим, а його дії і поведінка зрештою здобули логічне пояснення. Особи котрі збирали інформацію для спецслужб мало в кого викликали і викликають повагу, але нехай це поки-що лишиться в минулому, й не стане каменем спотикання в справі вирішення його долі. Ті, хто вдавався до його послуг (маю на увазі Службу Безпеки) виявились набагато підлішими, аніж це може охопити людська уява, й цинічно самоусунулись від допомоги несправедливо оббріханомуінформатору й арештованому громадянину України їхніми колегами з ФСБ.

    До пам’яті приходять наполегливі спроби Станіслава зконтактувати мене з керівниками УНА (щоправда посада Голови Київського осередку Спілки Української Молоді (СУМ) давала мені цю змогу і без старань сторонніх осіб), рівно як і надмірна зацікавленість майже всим що відбувалось в націоналістичному середовищі. Нині, вже не є таємницею що це не було випадковістю. Ну і нехай. Я пробачаю, а Господь оцінить і воздасть.

    Насправді, Станіслав цікавився не лише діяльністю «скрайньоправих». З цього приводу доводилось чути різні думки, нерідко з кардинально протилежними висновками, але факт лишається фактом: саме з вуст Клиха (можливо це було свідоме нашіптування, оскільки не тяжко передбачити якою буде реакція) ще в 1996-98рр. я довідувався про деструктивну діяльність об`єднання гомосексуалістів «Ганімед». Силовими зусиллями київських скінхедів та активістів нині вже неіснуючої Соціал-Національної Партії, переважна більшість заходів неприхильних до традиційного і природного співіснування й співжиття унеможливлювалась ще на самих початках. Дозволю собі не вдаватись з цього приводу в деталі, не конкретизовувати методи й не перераховувати заходи котрими це середовище ослаблювалось. Доречі, боротьба з содомітським світоглядом зобов`язувала поборювати й його носіїв. Розгін «тематичних» дискотек, фізичний вплив на оплачуваних наднаціональними масонськими організаціями функціонерів «Ганімеду», відвідини редакції содомітського журнали «Один из нас» з вимогою припинити діяльність (внаслідок нашого з Станіславом візиту, котрий спричинив приїзд підрозділу спецпризначенців) один з меценатів друкованого видання (громадянин Польщі) просто втік з України), нерідко супроводжувався й конфіскацією грошових асигнацій. Революціонери також люди, а природніх потреб харчуватись, одягатись, відпочивати й допомагати потребуючим ніхто для нас не скасовував. Неприємним спогадом про Стаса є його ставлення до грошей. Він завжди хотів мати більше. Навіть ціною втрати поваги до себе з боку тих, з ким кілька годин до цього «йшов на справу». Нині, має час в тім покаятись.

    Біблійні заклики співчувати тим хто завдає прикрощі, мають глузд й пояснення. Гріховні схильності й негідні вчинки людини ще не є доказом її остаточної нікчемності. Життя нерідко змушує покаятись навіть найостаннішого розбишаку. Іноді, ще до каяття він наважиться на вчинок котрий зможе приємно вразити і неабияк допомогти. Після зорганізованого Службою Безпеки мого арешту в липні 1998-го року, саме Клих відшукав мого колишнього однокурсника, й умовив його відвідати мене в ув’язненні. Подарований ними адміністрації так званої «виправної установи» комп’ютер, в подальшому суттєво полегшив мій побут.

    Звільнившись весною 2003-го року, я поставив за мету унапрямити неконтрольовані системою й націоналістичним рухом вуличні середовища в здорове русло. На той час я вже не мав сумніві в тім, що показова доброта Станіслава (він надавав мені можливість ночувати у власному помешканні) також була часткою плану СБУ по нагляду за мною. Журюсь, що не зміг здійснити все заплановане, але совість моя чиста. Я не мовчав а діяв.

    Станом справ на час мого звільнення, Станіслав очолював молодіжний підрозділ «Громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону». Фінансування (щоправда вкрай скудне) надходило з бюджету м. Києва, проте посвідчення давали право безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вкладені в шкіряні чохли на котрих було викарбувано «МВС» картонні папірці з світлиною й гербовою печаткою дарували чимало можливостей. Збитий мною і Станіславом гурт патріотів, допомагав нам використовував їх за належним призначенням. Зазвичай, об’єктами нашої уваги ставали вихідці з країн Азії та Африки, більшість з котрих перебували в Україні без жодного дозволу. Пригадую, що присутністькількох міцних хлопців пробуджувала в Клиху раніше малопомітну хоробрість. Мені не соромно зізнатись в тім, що перед тим як передати затриманих нелегалів міліціонерам, ми позбавляли їх наявних в кишенях українських й іноземних грошових знаків. Частина вилучених в азіятів і хамітів коштів йшли на підтримку політв’язнів.

    Востаннє я спілкувався з Станіславом влітку 2014-го. Наші стосунки на той час вже були натягнутими. Понад рік (ще до дійства котре нарекли Революцією Гідності) він очолював осередок Партії Регіонів в одному з районів Києва, й певно уявивши себе непохитним, спробував вдатись до шантажу, вимагаючи з мене чималу суму за мовчанку про дії котрі Карний Кодекс трактує розбійним нападом, і котрі ми разом вчинили ще до мого першого арешту. Нині, я не шкодую що стримав друзів котрі за цей вчинок планували забити йому пару цвяхів в голову. Шкодую за втраченими нервовими клітинами, але нехай і те лишається в минулому. Йому нині набагато гірше. Зайвий доказ на користь того, що справу кари за деякі злочини краще віддати в руки Творцеві.

    Восени того ж 2014-го, з газет та публікацій в мережі Інтернет, я довідався про арешт Станіслава Клиха в Орлі, куди він поїхав нібито на запрошення блудниці з котрою влітку того ж року мав гріховні чуттєві насолоди на нічних пляжах поблизу Коктебеля. Від кари за гріх ще ніхто не тікав. Тому і прикрість в котру він втрапив, трактую належною, передбаченою Біблією карою за не практикований праведниками триб життя.

    В часі спілкування з його вбитою горем матір’ю й правозахисниками (котрі зрештою і познайомили мене зі згаданим вище захисником Мариною Дубровіною) довідався і про «дані ним покази», в котрих він «свідчить» що разом зі мною в грудні 1994-го та січні-лютому 1995рр. воював на боці чеченців проти штурмуючих Грозний Збройних Сил Російської Федерації. Стверджую, що за час нашого знайомства і наших стосунків, це перший випадок коли я не ображаюсь на нього за брехню. Зрештою, за що? Ознайомившись з копією (вона також була викладена в мережу Інтернет) його скарги до міжнародних правозахисних інституцій в якій він оповідав про методи отримання від нього свідчень, я постановив собі щодня молитись за того, хто можливо і без докору сумління інформував формально українські спецслужби про відомі йому мої дії та вчинки. Як християнин, я пробачаю йому негідну й непорядну поведінку.

    Роздуми з приводу становища в котрому опинився Станіслав Клих, а також про можливі для мене наслідки катуванням вибитих з нього свідчень, на даний час не дарують жодної втіхи. Прагнучи захистити себе й допомогти упереджено оббреханому, я змушений був потратити кілька днів задля отримання копії власної залікової книжки. Це напевно єдиний поки-що задокументований доказ, котрий свідчить що в період грудня 1994-го й січня 1995-го рр., особисто я за межі України не виїжджав, й участі в збройному конфлікті на боці чеченських бандформувань не брав. Нині мені відомо, що в той час (бурхливі 90-ті вже минулого століття), нишпорками з МВС та перейменованого в СБУ КГБ за мною (й за кількома активістами націоналістичного руху також) здійснювався нагляд. Даю згоду на оприлюднення звітів. Можливо вони допоможуть упередженооббреханому ворогами інформатору Служби Безпеки.

    Мені не тяжко здогадатись, чому Клиха силоміць змусили до самообмови та до надання брехливо обтяжуючих мене свідчень. В тогочасну пору, я належав до ще не чисельної когорти українських націоналістів, котрі в часи свавілля режимів Кравчука і Кучми відверто заявляли, що кольорові забарвлення москвинського шовінізму насправді не мають жодного значення. Москва (байдуже, монархічна, комуністична чи нинішня диктаторсько-«демократична») від самих початків свого постання є ворогом всього що не вкладається в витворені куцим розумом її керманичів штучні рамки. Зміні підлягає не її владна верхівка, а фальшива шкала вартостей, котра за будь-якого правління штовхає москвинівта підвладні їм народи до конфлікту з рештою світу. Здогадуюсь, що спалені мною у вересні 1991-го року саморобні триколори в часі конференції «Общіє істокі васточнаславянскай культури», мої публікації в газетах і журналах, виступи на мітингах, телебаченні й зібраннях, ініціатива виносу на Всеукраїнське Віче (вересень 1991-го) гасла «Київ проти Москви», унеможливлення «Імперскавамарша» (листопад 2006-го) й ходи адептів москвинського православ`я до місцини де зариті окупанти (так званий «пагорб слави») (червень 2014-го), рівно як і побиття підконтрольних їм адептів «рускава міра» в Києві, для ФСБ є достатнім доказом моєї ненависті до державного утворення під назвою Росія. Про це доречі йдеться і у вибитих в Клиха «свідченнях». Згідно цих«показів», моя нелицемірна любов до України є «протиправною екстремісткою діяльністю» й змушувала бути «націоналістом, ненавидіти москвинів й прагнути вбивати їх».В данім випадку, логічним буде запитання до вже колишнього прем`єра Яценюка, адже в цих же показах (ці кілька сторінок також оприлюднені) було й згадане його ім`я, як учасника бойових зіткнень в Грозному в новорічну ніч з 1994-го на 95-ий. ОприлюдненняцієїчастинипоказівКлиха в Яценюкавикликалосміх, а йогозапопадливісекретарі й секретарки дозволили собі з цього приводу вкрайпримітивніспробизімітувати жарт. Мені тяжко зрозумітицідешевікпини. НевжепоказаніКлихом в клітцішрами на тілівідкількадобовогостояння на колінях й так само кількадобовогоперебування в кайданах є чимоськумедним і смішним?Невженешановному пану Арсенію тяжко взятивласнузалікову й завіривши в нотаріусакопіїдовести щопринаймні в ційчастиніпокази є такимищо не відповідаютьдійсності? Я не маю жодногосумніву вупередженостіросіянськихсудів й прокуратури, але для світовоїспільнотицевагомийдоказна користьабсурдностівсієїсправи. Не гоже сміятися з людиникотравтрапила в халепу. Навітьякщо вона і не гіднапобутовоїповаги.

    На жаль, доля не звела мене віч-на-віч з поганцямикотріщекількароків тому, отримуючи оплату відзовнішніх потуг звинувачували мене, СтаніславаКлиха й голову політичноїпартії СПАС Едуарда Коваленка в співпраці з москвинськими спецслужбами. Зцього приводу, грантоїди-антифашистинавітьсклали листа й розіслалийого до посольств кількохзахіднихкраїн з проханнм не надавати нам в'їзднихвіз. Ну щопанове, виотрималидоказ того щоплідвашоїхворобливоїуяви є астрономічно далеким віддійсності? Вибаченнябуло б вкрайдоречним. Але ви на нього навряд чинаважитесь. І цяобставина є підставою для цілковитоїзневаги вас і вашогоматеріалістичногосвітогляду.

    Здійнятий в підконтрольнихурядовим та президентськимчинникамдрукованих та електронних ЗМІ галасдовколаНадії Савченко, насправді не є випадковим. Надіяніколи не належала до патріотичнихсередовищ й на відмінувідспільнообвинуваченого з КлихомМиколиКарпюканіколи не декларувалавласноїгромадянськоїпозиції. Перешкодою в тім могло бути навчання в військовомузакладі й прагненняотримати на плечі погони з п`ятикутноюзіркою, котра є часткоюсатанинськоїпентограми і нічогоспільного з українською культурою та геральдичимитрадиціями не має. Але нинішнійвладівигіднішеліпити героя з людиникотраніколи не конфліктувала з нею, не декларувалавголосвласноїпринциповості і незгоди з їїдіями та практикованоюполітикою. Тому і згадують про Карпюка, Клиха, Сенцова, Кольченко й Костенковкрайрідко. Непідконтрольні й здатні на самостійнідіїпасіонарії (навітьякщовони і не належать до числа кришталевочистих) нинішньомурежимові не потрібні.

    Олесь Вахній
    klux.jpg P1330801.JPG P1330802.JPG
  9. Відсутність поважного, й водночас неупередженого аналітичного центру, котрий давав би тверезі (а не озвучував замовні) оцінки явищам та подіям котрі відбуваються в українському суспільному житті під сучасну пору, суттєво гальмує процеси демократизації й побудови відкритого суспільства. Як і в часи комуністичного тоталітаризму, надана формально державними інституціями інформація, вкрай рідко буде ними ж спростована в разі невідповідності дійсності. Прикро, але нинішні бюрократи й мітингове (проте в жодному разі не патріотичне і не дієве) шумовиння, умудряються таким чином цупко триматись владних важелів впродовж всих років незалежності України.

    Гучне і показове затримання очільників ДСНС Сергія Бочковського й Василя Стоєцького прямо в часі чергового засідання Кабінету Міністрів (нагадаю, що подія відбулась 25-го березня нинішнього року), ініціаторами арешту подавалось актом боротьби з корупцією й привласненням посадовцями державних коштів. В хвилини затримання і відразу після того, очільник МВС Аваков (нині чомусь ніхто і не згадує про відсутність в нього належної юридичної освіти) хизуючись нагодою зайвий раз стати об`єктом уваги журналістів, імітував звіт про розкриття корупційної схеми виведення коштів за межі України. Нині, про подію котра стала топ-новиною кількох останніх днів березня вже ніхто і не згадує. Бочковський і Стоєцький звільнені під заставу, органи досудового розслідування спільно з прокуратурою вже двічі прохали про продовження строків досудового розслідування, а Державна Служба з Надзвичайних Ситуацій впевнено скочується до рівня аналогів країн третього світу.

    Від самих початків постання держави Україна, спочатку Міністерство з Надзвичайних Ситуацій, а потім і Державну Службу з Надзвичайних Ситуацій, очолювали незаполітизовані вихідці з її структурних підрозділів. Ситуація змінилась на початку 2005-го року, коли Віктор Ющенко призначив очільником МНС Давида Жванію. Саме з його приходом і пов`язують налагодження корупційних схем в часі закупок державним коштом пального, обладнання та техніки. Аналогічними нефахівцями були і його наступники Шуфрич (якого сміючись з призначення вдало нарекли «самою надзвичайною ситуацією»), Балога та Шандра. Посада міністра, а згодом Голови, з форми служіння народові, перетворилась в предмет політичного торгування.

    Кардинальні зміни цього ненормального стану речей почали відбуватись у 2014-му. Революція Гідності уможливила прихід до керівництва Сергія Бочковського. Останній, від самих початків пропрацював в пожежно-рятувальній службі, має фахову освіту і не на словах знає як ліквідовувати стихійні лиха і надзвичайні ситуації. З цього моменту почалася дійсна реформа відомства, метою якої стала побудова фахової служби європейського зразку. До керівництва напрямками почали залучатися фахівці з відповідною відомчою освітою та досвідом роботи, на службу почали повертатися люди котрі її давно залишили, і вже не сподівались на відродження.

    Першим іспитом на відповідність фахові для Бочковського стала трагедія в Миколаєві 12-го травня 2014 року, коли внаслідок вибуху було зруйновано 10-поверховий житловий будинок. Тоді, від дій рятувальників залежало життя десятків людей, що опинились під завалами. Рятувально-пошукові роботи, як досвідчений фахівець з багаторічним досвідом, очолив Голова ДСНС. З першого дня і до завершення операції, він особисто керував роботою оперативної групи рятувальників безпосередньо на місці події. Наслідки не змусили на себе чекати. У перші ж години роботи, рятувальниками було врятовано 24 людини, евакуювано з двох під'їздів 73 особи, звільнено жінку з-під завалів, та вилучено тіла 7 осіб, котрі загинули у момент вибуху. Ця рятувальна операція була високо оцінена керівництвом держави, зокрема і самим Прем'єр-Міністром України.

    22 серпня 2014 року на залізничній станції «Городище» Черкаської області, внаслідок сходу з рейок двадцяти цистерн, стався розлив нафтопродуктів та загоряння одинадцяти цистерн з локомотивом. Спричинена аварією пожежа могла б мати трагічні наслідки, та стати масштабною техногенною катастрофою. Миттєва, а головне фахова реакція керівництва служби врятували від хімічного отруєння регіон чималого розміру. Після отримання повідомлення про займання, на місце події в селище Городище Черкаської області знову ж таки, особисто, прибув Голова Служби та безпосередньо на місці здійснював координацію дій підрозділів з ліквідації надзвичайної ситуації. Завдяки правильно визначеному напрямку гасіння пожежі, її було ліквідовано за чотири години з мінімальними збитками та наслідками, які могли б бути при пожежі такого масштабу. Жодна людина, і в першу чергу з особового складу, в той час навіть не постраждала.

    Ці випадки зайвий раз доводять ту істину, що успіх в ліквідації будь-якої надзвичайної ситуації залежить перш за все від належно організованих дій її керівного складу.

    Належну оцінку отримав Бочковський та очолювана ним ДСНС і в часі здійснення антитерористичної операції на східних теренах України. В часі евакуації вимушених переселенців з небезпечних територій, саме на базі ДСНС було створено Міжвідомчий координаційний штаб, що займався питаннями втікачів з АР Крим та сходу України. Для зустрічі внутрішньо переміщених осіб, ДСНС на кордоні районів проведення антитерористичної операції були розгорнуті спочатку три транзитні пункти, а згодом їх кількість зросла до семи. Реєстрація, пошук рідних з котрими було втрачено зв`язок, надання першої медичної та психологічно-релаксійної допомоги також здійснювали фахівці ДСНС.

    Після звільнення Слов'янська від терористів, саме ДСНС почала відновлювати системи життєзабезпечення міста. Завдяки правильно розробленому керівництвом відомства алгоритму дій, основні життєво важливі функції міста були відновлені за перші два тижні рятувальних робіт. Згодом, на звільнених територіях, в містах та селищах Донецької та Луганської областей, фахівці-піротехніки служби цілодобово, без перепочинку здійснювали дослідження зруйнованих комунікацій, розмінування, й налагодження діяльності. Майже щотижня, починаючи з липня 2014-го року, постраждале населення, що залишилось на прифронтових територіях та вимушені переселенці отримували гуманітарні вантажі від рятувальників та Уряду, організацію доправки яких налагодив особисто тогочасний Голова служби Сергій Бочковський. Перший вантаж, 35 тонн продуктів харчування отримали мешканці Слов'янська вже на другий день після звільнення. Станом справ на сьогоднішній день, всі ці заходи вже припинені, й Україна втрачає один з важелів позитивного впливу на регіон.

    Ефективне виконання завдань потребує не лише фахівців, а й належне матеріально-технічне оснащення. Керівництвом служби у 2014-му році були розпочаті переговори з українськими виробниками пожежно-рятувальних автівок та спеціального обладнання в справі оновлення пожежно-рятувального ренаменту, впровадження сучасних засобів гасіння пожеж та ліквідації надзвичайних ситуацій в підрозділах ДСНС. Дослідивши досвід польських колег, в структурах ДСНС було розпочато процес запровадження використання в гарнізонах безпілотних літальних апаратів для оперативного отримання достовірної інформації про масштаби раптово виниклої проблеми. Наявність відеоматеріалів є особливо доречною в екосистемах й справі забезпечення безпеки особового складу під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.

    На початку 2015-го, завдяки Голові Служби Сергію Бочковському, вперше за останні роки з державного бюджету було виділено 200 мільйонів гривень (12,5 мільйонів доларів США за курсом) на оновлення парку вогнеборчих автівок ДСНС України. Була проведена робота щодо підготовки процедури тендерних закупівель. Також, були визначені гарнізони, котрі б в першу чергу мали замінити застарілий автопарк відповідним до вимог часу. На жаль, позитивний і вкрай доречний процес технічного переоснащення був зупинений внаслідок рейдерського захоплення ДСНС й пред`явлення Бочковському сфальсифікованого обвинувачення.

    У липні 2015-го року, вже новим (всадовленим в посадові крісла після брутального рейдерського захоплення) керівництвом служби, під пильним контролем кураторів з МВС, таки було проведено анонсований «відкритий і прозорий» тендер на закупівлю вогнеборних автівок. При цьому, участь в ньому взяла компанія «Пожтехніка» (Прилуцький завод), яку донедавна, сім років поспіль, очолював новопризначений заступник Голови ДСНС Олег Аверьянов. До нинішнього часу (нагадаю, що надворі вже кінець серпня) жодних відомостей про того, хто виграв тендер на 200 млн. бюджетних коштів, громадськості так і невідомо.

    Нині, Державна Служба з Надзвичайних Ситуацій України переживає не найкращі часи. Фахівців пожежно-рятувальної справи (як в центральному апараті, так і в обласних гарнізонах) було усунуто від виконання своїх обов'язків за бездумним рішенням керівництва МВС України. Замість них, посади здобули запопадливі виконавці найабсурдніших і найбезглуздіших вказівок. До керівництва сьогодні також повернулись звільнені за корупційні схеми, сепаратистські погляди, сприяння «антимайдану». Насправді, рятувальна служба з керівниками які здатні самостійно приймати правильні рішення, нинішньому керівництву МВС просто не потрібні.

    Трагічні наслідки свавілля не змусили на себе довго чекати. Ніхто донині так і не відповів за витрачені кілька мільйонів Зоряном Шкіряком (котрий відразу після затримання Бочковського і Стоєцького всівся в крісло тимчасово виконуючого обов`язки Голови ДСНС) на нікому не потрібний переліт з нібито рятувальною місією до Непалу. Так само, ніхто донині не відповів і за нездарне гасіння пожежі на території Чорнобильської зони (літо 2015-го) та торф`яними покладами в Київському регіоні. Доречі, горіння торф`яників відбувається мало не щороку, і саме попереджувально-профілактичні заходи унеможливлюють їх (пожежі) перетворитись в стихійне лихо. Для цього потрібні лише відповідна освіта і хоча б якийсь досвід. Звідкіля ж йому взятись у нового керівництва ДСНС, а тим паче у керівника служби Київської області, який до цього працював лише в УДО та УБОЗі? Не дивною в цій ситуації була й загибель п'ятьох (!) осіб в часі пожежі на нафтобазі БРСМ. Як виявилось, призначений Аваковим новий очільник ДСНС Українита його перший заступник, директор департаменту реагування на надзвичайні ситуації, мають лише військову освіту танкістів. До речі, гасіння цієї пожежі - безпрецедентний випадок, коли невміле керування особовим складом призвело до загибелі чотирьох рятувальників. Знову ж таки - і що? До цього дня немає жодної реакції на загибель людей. Жодна посадова особа ДСНС навіть не була тимчасово відсторонена від виконання службових обв'зків на час проведення службового розслідування по ефективності гасіння пожежі. Ніхто за загибель особового складу, як наслідок непрофесійного керівництва гасінням пожежі, так до цього часу і не відповів.

    Ось так. Маємо те що маємо. Точніше те, що силоміць нав`язали. Прикро і боляче. І навіть трагічно.
    Олесь Вахній
  10. Адекватною відповіддю на свавільно-злодійські дії російських силових служб в Криму весною минулого року, було запровадження світовим співтовариством спеціальних санкцій. У березні 2014-го, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія, Японія й держави Європейського Союзу припинили інвестиційну та військову співпрацю з Росією. Формальною причиною вимушених економічних санкцій було оголошення промосковськими чинниками в Криму, що статус півострова визначить несанкціонований Україною й наднаціональними інституціями “референдум”. Підписаний Путіним, після незаконного дійства анексійний указ, спричинив передбачені міжнародними угодами та домовленостями дії проти причетних до окупації осіб. 17.03.2014, США та ЄС оголосили список офіційних осіб, котрим заборонили в`їзд, на їхнє майно й рахунки було накладено арешт, а фінансовим установам та приватним кампаніям країн підписантів, було заборонено підтримувати будь-які стосунки з внесеними до списку та організаціями до яких вони приналежні. На початку, список європейських бюрократів налічував лише двадцять одну особу (здебільше кримські держслужбовці, російські депутати і військові), а американський доповнився російськими високопосадовцями. 27.03.2014, Генеральна Асамблея ООН абсолютною більшістю голосів (100 - за, 11 — проти, 58- утримались, 24 — не голосували) прийняла резолюцію, котрою підтвердила визнання територіальної цілісності України й не визнала так званий “Кримський референдум”. Варто врахувати, що дев`ять країн Євросоюзу були проти введення санкцій, ще дев`ять — (щоправда, ці не з числа ЄС) їх рішуче засудили, а кілька країн визнали дії Росії в Криму “актом агресії”.

    В списку перших, хто вдався до дієвого остракізму, були Організація економічної співпраці та розвитку (OSCD), НАТО, Європейський Союз, Рада Європи, Європейська організація з безпеки аеронавігації (Eurocontrol), а “Велика Вісімка” (G-8) повернулася до свого первісного стану (G-7). Суголосно з міжнародними інституціями, до санкцій долучилися Албанія, Болгарія, Німеччина, Ісландія, Латвія, Молдова, Нідерланди, Норвегія, Франція, Швейцарія, Швеція, Чорногорія, Чехія, Естонія та Японія. Прагнучи довести власну вагомість в світовій політиці, Росія вдалась до “зеркальної відповіді”, й оприлюднила власний список осіб “нон грата” з числа кількох американських сенаторів та їхніх помічників. Впродовж наступного часу, санкційні списки ЄС, США та Канади розширювались. Нині, вони охоплюють понад півтори сотні осіб (переважно посадовці, підприємці, військові, журналісти та політики). До Росії припинено постачання обладнання для розробки та добування газових та нафтових покладів, заборонено надавати довгострокові кредити банкам з державними акціями, припинено співпрацю з підприємствами та інститутами пов`язаними з оборонною промисловістю. Росію не запросили і на наступну зустріч "G-7" у Баварії (червень 2015 року). В квітні 2014-го її позбавили права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи, на що делегація відреагувала показовим демаршем й достроково залишила сесійну залу. У січні 2015-го бойкот продовжили, й російські парламентарі знову поїхали з Страсбургу.

    Першим серед “потерпілих” від світових санкцій виявився "Добролет" - лоукостер "Аерофлоту", який повинен був забезпечити дешевий переліт в Крим й інші російські регіони. Ірландська компанія SMBC Aviation Capital відмовилася виконувати договір лізингу літаків, німецька Lufthansa Technik - технічно їх обслуговувати. Зрештою, західним компаніям заборонили поставляти устаткування і послуги для глибоководної розвідки і видобутку нафти, у тому числі на арктичному шельфі і сланцевих родовищах. Обмеження ЄС торкаються усього нафтогазового сектора, а США ввели санкції проти "Газпрому", "Газпромнефти", "Роснефти", “Лукойлу” і "Сургутнефтегаза". Оскільки такі санкції мають відкладений ефект, оцінити їх наслідки в галузі зможуть через декілька років. Показово, що до участі урядових чинників в справі боротьби з російською агресією в Україні, долучилися й приватні кампанії. Наприклад, ExxonMobil зупинила 9 з 10 проектів в Росії. З часом, деякі санкції були незначно ослабленими, на що українська громадськість реагувала з обуренням. Приміром, 31.01.2015 США дозволили операції по оплаті телекомунікаційних послуг між американськими компаніями і мешканцями Криму.

    Російська відповідь санкціям була асиметричною. 06.08.14, Володимир Путін підписав указ про введення продовольчого ембарго на імпорт молока, м'яса, риби, овочів, фруктів і горіхів з країн, які ввели санкції проти Росії. 20.08.14 з-під санкцій вивели безлактозне молоко, харчові біологічно активні додатки, у тому числі вітаміни і спортивне живлення, мальків риби і насінний матеріал для картоплі. Оцінки аналітиків про наслідки ембарго були неоднозначними. З одного боку, це шанс російських сільськогосподарських виробників (зобов`язалися заповнити полиці крамниць якісними і корисними продуктами), з іншого - чинник, що спровокує зростання цін, оскільки попри вкладення в агропромисловий комплекс, різко збільшити виробництво продукції щоб заповнити імпорт (30% свинини, 60% молока) вони просто не зможуть. Незалежні політологи "оживили" забуті з радянських часів страхи перед порожніми полицями і одноманітністю асортименту, оскільки під заборону потрапили ковбаси, сири і делікатеси. Схвильованим громадянам відповіли валом заміток у російських ЗМІ про сировиробництво в Костромі, Якутії і Брянську, де нібито освоїли технологію продукування сирів згідно з італійськими рецептами. Згадали й про білоруських переробників норвезької сьомги, ввіз якої в Росію заборонено, втішали навіть "чорними схемами" доправлення товарів через країни Митного союзу й звісткою про вчинок Угорщини, котра порушивши солідарну політику ЄС у галузі енергетики, уклала угоду про будівництво нових атомних енергоблоків. Пошук джерел “вливань в економіку й заміни втрачених ринків збуту”, спричинив прискорення процесу зближення Росії з Китаєм. Його нинішня самодостатність (навіть попри її передбачену дочасність) для російських очільників перетворюється на вартий уваги й копіювання взірець. Нещодавно, стараннями Індії, Китаю, Бразілії, ПАР та Росії, в Уфі було ініційовано постання наднаціональних банків NDB й CRA, котрі покликані стати альтернативою Світовому Банку й МВФ. Початковий статутний капітал NDB становить 50 мільярдів доларів, але він може бути збільшеним і до 100 мільярдів. Злюмпенізований російський виборець починає вірити, що спілка з Китаєм надійно захистить його від “чергової західної кризи” й “тиску США”.

    Внаслідок “війни санкцій” в Росії передусім постраждали окремі особи і великий бізнес. Заборона американським і європейським інвесторам і банкам видавати кредити “Ощадбанку”, “ВТБ”, “Газпромбанку”, “Россельхозбанку” і “Внешекономбанку” на термін більше 30 днів, спричинила зниження кредитування галузей російської економіки: від АПК до промисловості і фізичних осіб. Відсутність доступу до дешевих позик, падіння цін на нафту (енергоресурси - головний експортний продукт Росії), втеча капіталів в сукупності з іншими чинниками призвели до кризових явищ в російській економіці. Втім, санкції не були першопричиною стагнації, а швидше посилили її. Компенсувати збитки компаній що потрапили під санкції, в Держдумі запропонували рахунком бюджету. В середині жовтня 2014-го, в першому читанні був ухвалений так званий "закон Ротенберга" (на честь Аркадія Ротенберга, у якого в Італії заарештовані активи на 30 мільйонів євро). Формально, закон "Про компенсацію за порушення права на судочинство в розумний термін або права на виконання судового акту в розумний термін" покликаний захищати російських громадян від неправосудних системних рішень іноземних судів. У листопаді Верховний суд дав негативний відгук на законопроект, а в лютому 2015-го депутати Держдуми у черговий раз перенесли його розгляд на невизначений термін. Втім, держкомпанії що потрапили під санкції і без того отримають підтримку у рамках антикризової програми уряду. Приміром, "Роснефть" подала заявку на отримання 1,3 трлн. рублів з Фонду національного добробуту (частина резервного фонду Росії), а “ВТБ”, “Россельхозбанк”, “Газпромбанк” отримають фінансове вливання з фондів Агентства з страхування вкладів.

    Головним торгівельним партнером Росії (половина всієї зовнішньої торгівлі) є Європейський Союз. Російський прем`єр Дмитро Медведєв оцінив втрати ЄС від продовольчого ембарго в 40 млрд євро, але висновки Єврокомісії були скромнішими: лише 5 млрд. За рік товарообіг між Росією і країнами ЄС знизився на 7%, або з 842 млрд. доларів в 2013 році до 783 млрд. доларів в 2014 році (- 59 млрд. доларів), імпорт впав на 29 млрд. доларів до 286 млрд. доларів, а експорт з Росії знизився на 30 млрд. доларів до 497 млрд. Росія стала менше імпортувати з Німеччини (33 млрд. доларів - в 2014 році, а в 2013 - 38 млрд.), з Італії майже на 2 млрд. (близько 13 млрд.), з Франції на 3 млрд. (близько 10 млрд. доларів). Водночас, збільшився імпорт в Росію з Кіпру (43,6 млн. проти 42,7 млн. доларів), Румунії (2,2 млрд. доларів проти 2 млрд. доларів), Хорватії (422 млн. проти 392 млн.), подвоївся імпорт з Естонії (більше 1,6 млрд. доларів проти 788 млн.). Імпорт з США виріс на 2 млрд. доларів (близько 18,5 млрд. проти 16,5 млрд. доларів), а з Японії впав з 13,5 млрд. доларів нижче 11 млрд. доларів. Росія стала на чверть менше імпортувати свіжозаморожене м'ясо з усіх країн далекого зарубіжжя, знизився імпорт пташиного м'яса на 13,6%, мороженої риби на 16,2%, сиру - на 38,1%. Обіцяне путінським оточенням імпортозамінення насправді нереальне. Процес будівництва птахофабрики займає в російських умовах 2-3 роки, є неабияк затратним, а доступу до дешевих кредитів у аграріїв немає (проти “Россельхозбанка” введено санкції). Власне продовольче виробництво Росії залишилося практично на колишньому рівні, а ціни на продукти істотно виросли. Офіційні особи ЄС і США стверджують, що про відміну санкцій можна буде говорити тільки після зміни ситуації в Україні. 03.03.2015, Барак Обама продовжив санкції ще на рік. У Росії продовольче ембарго готові зняти тільки після відміни санкцій з боку ЄС, США і інших країн. МВФ і Всесвітній Банк припускають, що в 2015-му році санкції можуть бути зняті, але їх прогнози нічим окрім економічної доцільності не підтверджуються.

    Кремлівські чинники свідомі того, що Європа і США в зовнішній політиці керуються принципами. Вони не дозволяють залишати без санкцій авторитарні режими, що здійснюють агресивну зовнішню політику з метою списання усіх внутрішніх економічних негараздів на зовнішніх ворогів. Нинішній політично-економічний устрій РФ не здатний конкурувати з навколишнім світом. Сама ж система змінити себе не спроможна в причини деградації еліти.

    Перемога Сполучених Штатів в справі “іранської ядерної програми” створює нові умови для розширення санкцій проти Росії. Ніхто не ставить під сумнів той факт, що нав`язані Україні “мінські угоди” насправді не будуть виконані в повному об'ємі. Ситуація на Донбасі у будь-який момент може перейти з уповільненої фази в гостру. Це означає, що у США і Євросоюзу завжди буде привід посилити тиск на Росію. Попередній раунд санкцій, безумовно, став украй негативним чинником для російської економіки, але поточні втрати насправді не спричинили стагнації російської економіки. Підхоплений українськими ЗМІ невдалий жарт Барака Обами про "розірвану на шматки російську економіку" став об'єктом кпин по обидва боки океану. Економісти та політологи США вже внесли на розгляд Сенату широкий арсенал нових санкцій, який реально задіяти. Сергій Гурієв, професор паризького Інституту політичних досліджень Sciences Po, в недавньому інтерв'ю телеканалу "Дощ" заявив: "американці і європейці вже попередили Москву, що наступне розгортання агресивних дій на сході України зіткнеться з санкціями нового рівня, які приведуть до катастрофічного розвитку подій для російської економіки". Економіст пояснив, що у США і ЄС є цілий ряд заходів, які, будучи практично безболісними для них самих, спричинять повномасштабну кризу російської економіки. Зокрема, в разі відновлення боїв на південному сході України, може бути запроваджено обмеження на залучення фінансування геть всих компаній і банків, а не лише кількох з вибіркового списку. Досвід минулого (зокрема й економічна перемога Заходу над “плановою економікою” СССР) дають підстави для оптимізму.

    Нинішня ситуація, коли західні банки не дають у борг російським компаніям і фінансовим установам, сприймається як тимчасова. Розширення санкцій змусить великий російський бізнес переорієнтовуватися на отримання кредитів з внутрішнього ринку. Проте ресурси Росії є обмеженими. За таких умов, металурги і нафтовики знімуть вершки, залишивши ні з чим середній і дрібний бізнес, для якого вітчизняні кредити є у більшості випадків єдиним джерелом отримання інвестицій і поповнення обігових коштів. Ще один вагомий чинник - справа по збитому над Донбасом малайзійському "Боїнгу". Його підсумок вирішений наперед. Посол США в Росії Джон Теффт нещодавно в інтерв'ю "Московському комсомольцеві" заявив: "Ми знаємо, ми просто про це знаємо, що літак був збитий проросійськими сепаратистами”. Усі наявні витоки з матеріалів розслідування, яке ведуть Нідерланди, підтверджують слова посла. Малайзія і інші країни хочуть створення міжнародного трибуналу у цій справі. Якщо до цього долучаться родичі усіх двохсот з гаком загиблих, то вимоги матеріальних виплат реально заокруглити до декількох мільярдів. Позов поданий до суду Чикаго, і тамтешній суддя легко може накласти арешт на які-небудь російські активи в якості забезпечувальної міри. В разі задіяння цього та фірми ЮКОС позовів, Росія може не отримати ні цента за розрив контракту з Францією по двох вертольотоносцях "Містраль". Мільярди євро дістануться або акціонерам ЮКОСа, або родичам жертв авіакатастрофи.

    Останнім часом відбувається процес зміцнення рубля. Провладні економісти на цій підставі стверджують, що криза вже минула, й в економіці починається налагодження. Насправді, лише базована на кремлівській пропаганді впевненість російського обивателя в майбутньому, рятує рубль від остаточного знецінення. Ситуація була передбачена ще в грудні. Після обвального падіння відбулась корекція, але в часи тріумфу російської політичної верхівки, криза почнеться із новою силою. Прогноз не був даремним. Згідно останніх даних щодо валового внутрішнього продукту, вже розпочалось падіння по всім позиціям. Якщо Центральний банк РФ припинить політику пом’якшення вимог стосовно нормативів (ЦБ фактично дозволив банкам РФ не дотримуватися нормативів), особливо нормативу достатності капіталів, то вся банківська система просто «ляже». Взагалі для економіки РФ вистачило б й одного “Сбербанку”, адже банківська система РФ останнім часом припинила виконувати свою функцію – кредитування економіки. В ситуації, коли є проблема браку капіталу, – будь який значний вивід депозитних грошей, наприклад десяти відсотків з банку, призводить до його банкруцтва. Цей процес починається не тоді, коли з банку вивели капітали, а коли в нього настає касовий розрив, і коли вкладникам не можуть повернути навіть кілька відсотків депозиту. Чим викликане тимчасове зміцнення рубля? Припливом гарячих спекулятивних грошей. Але ці “гарячі гроші” як швидко прийшли, так й швидко підуть (явище, котре в економіці нарекли “керітрейд”). Штатні російські політологи стверджують, що зміцнення рубля є наслідком проблем у долара, мовляв «долар не переживе 2015 рік». Проте, цю легенду нам доводиться чути ще з часів вже почилого СССР. Україна, економіка якої на жаль донині надміру (як для незалежної держави) пов`язана з Росією, також відчує на собі наслідки передбаченого і вже очікуваного російського краху. Ну що ж... Маємо стимул для праці. Рятуючись від не нами створених проблем, мусимо побудувати власну, реально самодостатню економіку.

    Олесь Вахній